Трагедія на Haute Route: історія та аналіз

Haute_rute_site_banner

«Майже будь-який скітурщик хоч раз у житті захоче пройти маршрут Haute Route»

Тисячі людей щороку стікаються в Альпи, щоб поскітурити на лижах високогірними маршрутами, проводячи комфортні ночі в низці хатин, де подають вино та гарячі страви.

Навесні 2018 року група досвідчених лижників та їхній гід потрапили в нічну штормову пастку на відкритій сідловині. До ранку майже всі були мертві або вмирали.

О 6:30 ранку в неділю, 29 квітня 2018 року, група з десяти лижників вирушила з віддаленої гірської хатини на висоті понад 9000 футів (2743 метра) у Швейцарських Альпах.

Розташована на вершині скелястого пагорба в оточенні високих піків і схилів гір, притулок Дікс (Dix hut) — це химерна триповерхова кам’яна будівля з красивою терасою, що виходить на південь. Це популярне місце зупинки для лижників, які подорожують Альпами під час багатоденних турів, які поєднують катання на гірських лижах із дивовижним рівнем нічного комфорту.

Небо тільки починало світліти, коли група одягла лижі і вирушила до хатини Віньєтт (Cabane des Vignettes) - іншого альпійського притулку, приблизно за шість годин ходу, через високогірну місцевість, заповнену льодовиками, перевалами, вершинами та величними схилами незайманого снігу. Це був четвертий день запланованого шестиденного туру між Шамоні, Францією, та Церматтом, Швейцарією.

Хат Рут

Скітуринг був популярним видом спорту в Альпах протягом тривалого часу. Haute Route як іноді називають перехід Шамоні-Церматт, вперше був пройдений на лижах в 1911 році, і він залишається найбільш знаковим із туристичних маршрутів у регіоні. Як сказав один швейцарський гірський гід: «Майже будь-який скітурщик хоч раз у житті захоче пройти маршрут Haute Route».

У результаті ця група з десяти лижників була лише однією з багатьох у притулку Dix того ранку, яка може вмістити до 120 гостей одночасно. Загалом, приблизно 2000 лижників подорожують маршрутом Haute Route щороку в сезон, який починається на початку березня і триває, якщо дозволяють умови, до травня. До Альп, на відміну від більшості гірськолижних зон Північної Америки, легко дістатися. 20-хвилинна поїздка на гондолі від численних міських автостоянок виведе вас прямо на маршрути на висоті до 12 000 футів. Лижників підтримує широка міжнародна мережа альпійських хат із повним набором послуг, як-от Дікс і Віньєтт. Окрім надання теплих групових двоярусних кімнат з матрацами та подушками, хатинки пропонують гаряче харчування, вино, пиво та доступ до Інтернету. Більшість постачає пластикові капці для гостей.

Гостинність, яку надають хатини, або притулки, як їх називають у Франції, давно стала частиною альпійського досвіду та традицій. Але зручні ночівлі разом із доступом, який робить можливим навіть 180-ти кілометровий тур, такий як маршрут Шамоні-Церматт, під час шести- або семиденної відпустки, також підвищують привабливість та популярність турів.

І хоча деякі лижники вирішують самостійно організовувати свої поїздки, логістика, пов’язана з отриманням місця в переповнених хатинах, а також властиві небезпеки гірських лиж, спонукають багатьох людей наймати навчених гірських гідів, щоб допомогти їм спланувати та орієнтуватися на маршруті.

«Група з Дікс» не стала винятком. Вона складалася із восьми комерційних клієнтів, досвідчених ентузіастів і лижників, очолюваних професійним гірським гідом і його дружиною.

Одним із лижників був Томмазо Піччолі, 50-річний архітектор з Мілана, Італія, який почав займатися скітурингом у 1990 році та був членом Альпійського клубу Мілана більше 20 років.

За цей час він самостійно організував численні лижні тури, мандрівки на каное, експедиції на гірських велосипедах і туристичні походи для себе та друзів у Європі та Австралії. Супроводжували Піччолі в турі троє друзів з альпійського клубу Больцано в Італії, де він пройшов кілька курсів альпінізму за останні пару років. Елізабетта Паолуччі, 44-річна вчителька італійської мови, почала кататися на лижах зі своїм батьком, коли вона була ще маленькою дівчинкою, і нещодавно взяла річну відпустку, щоб зайнятися вітрильним спортом і гірськими пригодами. Марчелло Альберті та його дружина Габріелла Бернарді були досвідченими скелелазами та скі-туристами.

«Зазвичай ми організовуємо свої поїздки самі», — пояснив Піччолі. «Але цього разу через питання пов’язані з логістикою подорожі – досить непросто забронювати хатини – ми найняли гіда».

Серед інших учасників групи була Франческа фон Фельтен, яка була членом альпійського клубу Парми, досвідчена альпіністка та лижниця. Рік тому вона піднялася на Аконкагуа, найвищу вершину Південної Америки.

Була Андреа Гріджоні, 45-річна медсестра з маленького містечка на північний захід від Мілана; 72-річний житель Тічино, Швейцарія, якого Піччолі описав як «дуже сильного чоловіка»; німкеня з Мюнхена; та 52-річна дружина гіда Каліна Дам’янова. Піччолі не знав нікого з учасників, окрім своїх друзів, але зазначив, що після перших кількох днів поїздки: «Ви могли б переконатися, що вони досвідчені. Ми всі були на одному рівні».

Гід, який очолював групу, також мав вражаюче гірське резюме. Маріо Кастільоні був 59-річним ветераном альпінізму з Комо, Італія, який у 1992 році заснував власну компанію гідів, MLG Mountain Guide, розташовану в К’яссо, Швейцарія. Він успішно піднявся на чотири з Семи вершин (найвищі вершини на кожному континенті), три восьмитисячники в Гімалаях і безліч інших відомих гір і маршрутів по всьому світу. Саме завдяки цьому досвіду — і тому факту, що Кастільоні говорив італійською мовою — група Піччолі вибрала гірського гіда MLG, щоб поскітурити з друзями.

Спочатку група планувала поїхати з Дікса до хатини під назвою Накамулі (Nacamuli), але прогноз передбачав погану погоду. Тож Кастільоні пояснив групі, що він змінює пункт призначення на Віньєтт, що скоротить денний відрізок приблизно на 2,5 години.

«Напередодні ввечері я пішов перевірити погоду», — сказав Піччолі. «Я розмовляв з деякими людьми там, і вони сказали, що буде сильний вітер, і це серйозно. Але наступний день розпочався гарною погодою». Група одягла рюкзаки, наповнені запасним одягом та спорядженням, закусками, водою та невеликими термосами з гарячим чаєм, перевірила свої кріплення та зійшла з кам’яної тераси хатини на сніг.

cabane-des-dix

Притулок Дікс

Вони спустилися з Дікса на південний схід, перетнули льодовик Шейлон (Cheilon) і розпочали довгий чотири-п’ятигодинний підйом на Пінь-д’Аролла (Pigne d’Arolla), вершину заввишки 3795 м, яка є найвищою точкою на Haute Route, із захоплюючою панорамою за гарної погоди. Звідти, як правило, 30-60-хвилинний спуск на лижах до притулку Віньєтт/Vignettes, який врізаний у приголомшливий, але відкритий гірський гребінь на висоті 3156 метрів.

Cabane des Vignettes

Притулок Віньєтт

Вирушаючи о 6:30 ранку, лижники мали бути в наступній хаті вчасно до пізнього обіду. Вони так і не встигли.

Наступного ранку невелика група лижників, що виходила з хати Віньєтт, почула крик про допомогу зі скелястого виступу 500 метрів неподалік. Протягом 15 хвилин розпочалася масштабна рятувальна робота. Але для більшості з групи було надто пізно. З десяти лижників один уже був мертвий, а ще шестеро помруть від переохолодження протягом наступних двох днів. Серед загиблих будуть гід і його дружина.

Як така досвідчена група з таким досвідченим гідом могла потрапити в таку біду? Через те, що так багато членів групи загинуло, включаючи самого гіда, деякі відповіді ніколи не будуть відомі. Але є достатньо фрагментів, щоб відтворити, принаймні, важливу історію-застереження.

За словами Дейла Ремсберга, технічного директора Американської асоціації гірських гідів, маршрут від хатини Дікс до Віньєтт (Cabane des Vignettes) — це «один великий підйом, а потім один великий спуск». Він багато разів особисто проводив маршрут Haute Route. «Це також точка, де ви досягаєте найвищої висоти на маршруті, і це відрізок, який найбільше піддається впливу погоди».

Від льодовика Шейлон підйом до Пінь-д’Аролла — це постійне зусилля в гору, включаючи одну ділянку біля вершини, яка крутіша за решту. За словами Майлза Смарта, американського гіда, який пропрацював в Альпах 15 років, спуск до хатини Віньєтт «насправді досить простий за гарної погоди. Але якщо ви перебуваєте там у погану погоду, вам доведеться прийняти кілька важливих рішень щодо пошуку маршруту. Ви не захочете піти неправильним шляхом, інакше ви можете злетіти зі скелі».

За словами Ремсберга, спуск ускладнюється тим, що на декілька сотень метрів вниз по схилу ви потрапляєте в точку, де «ви повинні знайти цей маленький прохід крізь скелі, який позначений великою пірамідою з каміння», які люди ставлять туди, щоб позначити місце.

«Його ширина становить лише 3-5 метрів. Тож це дуже, дуже маленька ціль, щоб попасти туди. І якщо у вас погана видимість, це дуже, дуже важко знайти місце». Як тільки лижник знаходить цей прохід він спускається на лижах під цим льодопадом прямо до хатини.

Коли ви наближаєтеся до цього проходу, хатинка знаходиться ліворуч, і, як каже Ремсберг, «лінія падіння хоче відвести вас ліворуч». Але якби лижник слідував за лінією падіння, він би попрямував прямо зі скелі. Знову ж таки, нічого з цього не є надто складним, аби впоратися, коли погода та видимість хороші. Але умови, в яких боролася приречена лижна група, були дуже далекі від хороших. І умови погіршилися задовго до того, як вони досягли цього критичного перетину.

Протягом перших трьох годин дня група йшла в гору під частково хмарним небом. Був невеликий вітер, але «не було про що хвилюватися», згадує Піччолі. Однак приблизно о 10 ранку, коли вони піднялися досить високо на схил, умови швидко почали погіршуватися. Небо затягнуло хмарами, посилився вітер, через туман і дрібний сніг видимість впала майже до нуля. І все ж група продовжувала підніматися вгору до вершини ще одну-дві години.

Кастільоні орієнтувався за допомогою свого смартфона, що є звичайною практикою серед альпійських гідів. «Я б сказав, що під час такої подорожі більшість гідів мають із собою невеликий GPS Garmin, але в основному вони використовують свій смартфон, оскільки сьогодні він дуже добре працює для навігації за допомогою таких програм, як Gaia», — сказав Ремсберг, посилаючись на мобільний додаток на базі GPS, який пропонує попередньо запрограмовані карти для походів і туристичних подорожей.

На більшій частині маршруту Haute Route є невелике покриття мобільного зв’язку, але прийом не є обов’язковим для роботи навігаційних програм, оскільки вони покладаються на GPS. За словами Ремсберга, більшість гідів фактично перемикають свої телефони в режим польоту та вимикають усе, крім навігаційної програми, якщо вона їм потрібна, щоб заощадити заряд батареї. Але самі додатки споживають багато енергії, тому більшість гідів використовують чохол із вбудованим додатковим акумулятором і мають більший резервний акумулятор, який може перезаряджати телефон кілька разів. Крім того, за звичайних обставин гіди, як правило, лише час від часу дістають свої телефони, щоб перевірити прогрес своєї групи на маршруті, а потім кладуть їх у теплу кишеню, оскільки низькі температури знижують термін служби батареї.

Незрозуміло, яких запобіжних заходів вжив Кастільоні зі своїм телефоном або який тип резервного живлення від акумулятора він робив чи не мав. Але в якийсь момент на цій ділянці підйому стало зрозуміло, що виникла проблема або з його телефоном, або з навігаційним додатком.

«Ми були в непроглядному молоці, а він куди завгодно», — сказав Піччолі. «Тож після деяких вагань я дістав свій GPS». Чи то через холод, чи то через мокрий сніг мобільний телефон Піччолі – і, як він думає, мобільні телефони всіх інших також – перестали працювати. Але він також мав із собою водонепроникний GPS-пристрій Garmin eTrex.

«Я бачив, що ми рухаємося не в ту сторону», — сказав Піччолі. «Тож я сказав гіду: «Слухай, ми повинні йти в інший бік». І він спочатку сказав: «Ні, я знаю, куди йти». Але потім він повернувся і сказав: «Покажи мені свій GPS».

Конкретні технічні проблеми, з якими зіткнувся Кастільоні, залишаються загадкою. Але ясно одне: вирішальним фактором трагедії був збій пристрою, акумулятора чи програми. Хоча GPS Піччолі продовжував сумлінно працювати до кінця дня, він завантажив в нього лише літню пішохідну версію Haute Route. І хоча літні та зимові траси на Haute Route схожі, вони не ідентичні.

«Якби в eTrex не було зимових маршрутів, то, по суті, єдине, для чого він міг би стати в пригоді, — це визначення вашого місця розташування на карті», — сказав Ремсберг. «Ви б не змогли знайти маршрут».

Проте GPS Піччолі був найкращим варіантом, який мала група на той момент. «У тому місці, де ми заблукали, я побачив слід на карті, який вів до притулку Віньєтт. Тож ми вирішили дістатися до нього і почати слідувати цим шляхом», — сказав Піччолі.

Група дісталася вершини району Пінь-д’Аролья десь між 11:00 і полуднем. Але коли вони досягли сідловини вершини, вітер посилився, а погода погіршилася. Було настільки холодно, а вітер настільки сильним, що вони вирішили не зупинятися на обід. Зазвичай із вершини до притулку Віньєтт можна було б швидко спуститися на лижах. Але через вітер, сніг і обмежену видимість (приблизно два метри, за словами Піччолі) Кастільйоні вирішив, що групі краще зняти лижі, одягнути кішки на лижні черевики й спускатися пішки.

«Якщо погода була досить поганою, гід міг би вирішити, що немає сенсу спускатися на лижах, тому що всі можуть розгубитися один від одного занадто швидко», — визнав Ремсберг. «Це може бути техніка, яку гід використовуватиме для контролю над групою та мінімізації ризику, напевно».

Коли почалася біла імла, до групи приєдналися четверо французьких лижників, які самостійно орієнтувалися на цьому ж відрізку маршруту, але також мали труднощі з пошуком шляху. Таким чином, група, яка спускалася з вершини Пінь-д’Аролья, тепер складалася з 14 осіб: Піччолі, який намагався слідувати літньому треку Haute Route на своєму GPS, Кастільйоні та ще 12 лижників. Група не зв’язувалася мотузкою, але, за словами Піччолі, Кастільйоні обв’язав мотузку навколо своєї талії й дозволив її кінцю тягнутися по снігу позаду, щоб лижники могли слідувати за слідом, навіть якщо не бачили його самого.

Навіть якщо б група слідувала зимовому лижному маршруту, GPS у суцільному молоці не міг попередити про небезпеки, такі як тріщини в льоду або круті обриви. Інтенсивність бурі, що наростала, ще більше збільшувала ризики. Поки лижники повільно спускалися з вершини, пориви вітру досягали швидкості понад 80 км на годину, температура падала, а снігопад ставав інтенсивнішим. «Вітер був настільки сильним, що не давав нам упасти», — сказав Піччолі. «Ми не могли зняти рукавички, тому що руки б замерзли, і ми, ймовірно, не змогли б знову їх одягнути».

Група не могла бачити далі, ніж на кілька метрів перед собою. Спроби орієнтуватися за літнім маршрутом у снігу кілька разів призводили до того, що вони знову губилися. Те, що мало бути 60-хвилинною подорожжю, перетворилося на марафон витривалості, який тривав упродовж усього дня. Ближче до вечора гору накрив шторм, який посилив снігопад і вітер.

Години боротьби за кожен крок вперед, постійного повернення назад, проти ураганного вітру, холоду і снігу, без їжі та води, виснажили сили групи, коли день поступово перетворювався на вечір. І все ж вони вперто продовжували йти, наполегливо намагаючись знайти притулок.

Оглядаючись назад, здається дивовижним, що група досвідчених лижників продовжувала б йти так багато годин, у повному молоці та під час посилення вітру й снігопаду, замість того, щоб розвернутися або спробувати викликати рятувальників. Насправді це те, що зараз ставить під сумнів сам Піччолі. Але, як він пояснив, щойно група почала спускатися до хатини Віньєт – а це також сталося тоді, коли умови почали ставати дуже поганими – рух вперед здавався найкращим варіантом.

«Ми всі були переконані, що хатина була близько», — пояснив Піччолі. «І це було, наскільки ви могли бачити на моєму GPS, було досить близько. Тож ми сказали: «Гаразд. Ми побачимо притулок дуже скоро». Але клієнти з групи Кастільоні не знали, наскільки складною була навігація між їхнім місцем розташування та хатиною.

Через сніг, вітер і майже нульову видимість вони так і не знайшли кам’яний тур та прохід до останнього спуску. Натомість вони марно блукали над ним, стаючи дедалі слабкішими, поки близько 8-ї вечора не настала темрява ночі.

Кастільоні сказав групі, що їм потрібно зупинитися. Продовжувати рух у темряві було надто небезпечно. Він дістав супутниковий телефон і спробував викликати допомогу. Але, за словами Піччолі, акумулятор телефону розрядився.

На той момент у групи не було іншого вибору, окрім як спробувати закопатися на ніч. Але місце, де вони зупинилися, було скелястим виступом. Що ще гірше, вони були на південному схилі, а вітер, який зараз був майже ураганним, дув з півдня. «Я викопав невелику яму за скелею, але не було можливості вирити справжнє укриття, тому що там не було снігу», — пояснив Піччолі. «Це було сідло. Вітер був дуже, дуже сильний. Тож здуло весь сніг». Кожен у групі мав у своїх рюкзаках рятувальні термоковдри, але, як сказав Піччолі, «вони були абсолютно марними через вітер. Тому я навіть не вийняв свою, бо як тільки її виймеш, вона полетить геть».

Ситуація на той момент стала жахливою. Температура падала, і у групи залишалося дуже мало фізичних чи розумових резервів. Піччолі та Кастільоні помістили Франческу, Елізабетту та Габріеллу в невеликий простір, який викопав Піччолі, хоча насправді воно було недостатньо великим, щоб укрити їх від вітру. Четверо французьких лижників, як і дружина Кастільоні, пішли самостійно шукати або копати притулок. Піччолі та німкеня знайшли ніші в скелях біля інших жінок. Чоловік Габріелли, Марчелло, швейцарець, і Кастільоні зібралися в найкращому сховку, який вони могли знайти поблизу.

Усі в групі наближалися до краху. Піччолі почав намагатися встати, щоб не спати й рухатися, але це було надто важко. Тож він сів на камінь, намагаючись мінімізувати площу свого тіла, яка контактувала зі снігом. З курсів альпінізму та книжок, які він читав, він знав, що для того, щоб вижити, він повинен не спати та рухатися.

«Не великі рухи. Маленькі, лише настільки, щоб серце продовжувало битися і тіло трохи рухалося», — пояснив він. «І ще, не засинати, бо це небезпечно — заснути. Тоді гіпотермія охоплює тебе, і ти гинеш. Тож я сказав собі: “У наступні вісім-десять годин я маю рухатися. Просто не можу заснути”».

Пізно вночі Піччолі перевірив трьох жінок у ямі, яку він викопав, і побачив, що вони почувалися погано. «Коли почалася та страшна ніч, я подумав, що Габріелла може померти», — згадує Піччолі. «Вона була досить слабка. Але чесно кажучи, я не думав, що хтось інший, окрім неї, помре».

Однак, коли він перевірив їх, усі троє жінок вже були в тяжкому стані. «Вони помирали», — сказав Піччолі. Тому він підійшов до Кастільйоні і запропонував, щоб гід пішов перевірити, чи знайшла його дружина кращий прихисток. Якщо так, сказав він, вони могли б узяти лопати, викопати більшу яму і перемістити жінок туди.

«Але він сказав мені: “Дивись, я нічого не бачу”», — згадує Піччолі. «Він сказав, що його очі були пошкоджені через бурю. Через вітер. Він був сліпим. Він не міг нічого бачити. Ось що він мені сказав». Кілька годин потому, за словами Піччолі, він побачив Кастільйоні, який сидів з рюкзаком, пристебнутим до спини. Це був останній раз, коли він бачив чи чув від гіда. Коли рятувальники приїхали вранці, вони знайшли його тіло внизу на крутому схилі під виступом, де група зупинилася.

Піччолі повернувся до свого укриття і зосередився на тому, щоб залишитися живим. Температура була нижче нуля, вітер досягав 100 км на годину, а сніг засипав його. «У той момент», — пояснив він, — «ти майже повністю мусиш думати самостійно. Тому що твої сили дуже слабкі. Ти не маєш великої здатності до мислення. Я знав, що мені потрібно продовжувати рухатися. Але принаймні два або три рази я думав: “Яка мета? Це занадто важко. Просто відпусти.”»

Що стримувало його від того, щоб здатися? Піччолі на мить задумався, згадуючи. «Знаєш, на тому етапі ти насправді не думаєш про себе. Це дивно, але в самому кінці ти думаєш про інших. Я думав про свою дружину, про свою маму, і сказав собі: “Я не можу це зробити з ними. Я б хотів, але не можу.” І це мене врятувало».

Зранку вітер і буря нарешті вщухли. Піччолі тримав очі закритими від вітру. Але коли він їх відкрив, небо було затягнуте хмарами і видимість стала прийнятною. Він підвівся і пішов перевірити своїх друзів. Німкеня була жива, сиділа поруч із ним. Кілька інших були без свідомості. «Це було дуже погано», — згадує Піччолі. «Всі люди лежали на грудях і були засипані снігом».

Він глянув на долину й побачив хатину Віньєтт. Але він також зрозумів, що це не так вже й близько, якщо говорити про реальний спуск на лижах. Не знаючи, що робити далі, Піччолі порився в рюкзаку і дістав свій термос з чаєм, яким він поділився з німкенею. Жоден із них не їв і не пив майже 24 години, вони були на межі витривалості

Поки вони пили чай, німкеня раптом помітила внизу лижників. «Тож я підвівся, — сказав Піччолі, — і закричав: «Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть!» І лижники зупинилися. Вони зібралися разом, і я бачив, що вони мене почули. А потім через 15 хвилин прилетів вертоліт».

_____________

На вихідних під час того шторму в Альпах загинули загалом 16 людей. Крім семи загиблих біля хатини Віньєтт, двоє швейцарських скелелазів у віці 21 і 22 років потрапили в шторм і загинули від переохолодження в Бернському регіоні, як і росіянка, яка йшла на снігоступах на Монте-Роза в Італії. Двоє французів, скелелаз і альпініст, загинули в різних лавинах, одна поблизу Монблану у Франції, а інша в кантоні Вале в Швейцарії. Ще четверо загинули через падіння. 30-річний Енріко Фрескура та 28-річний Алессандро Маренгон, обидва волонтери з Доломітової гірської рятувальної служби в Італії, зірвалися на останньому етапі сходження на Монте-Антелао в Італії. Ще двоє лижників загинули в окремих випадках, впавши в тріщини.

Нещасні випадки чи події, які призвели до кількох смертей, майже невідомі в Альпах. У 1970 році загалом 113 людей загинули під час сходження лавини та зсуву лише за два місяці. У 1999 році біля Шамоні під лавиною загинуло 12 людей.

У 2008 році ще вісім людей загинули під час сходження лавини на Монблані. У 2015 році дві окремі лавини забрали життя 12 лижників і семи альпіністів відповідно всього за п'ять з половиною місяців. Але групові смертельні випадки від переохолодження та обмороження трапляються рідше. І що робить трагедію на Пінь-д’Аролья особливо заплутаною та трагічною, так це те, що вона насправді не повинна була статися.

Анжан Труффер, керівник гірської рятувальної служби компанії Air Zermatt, яка працювала разом з Air Glacier, рятуючи групу поблизу притулку Віньєтт за допомогою семи вертольотів, сказав, що хоча його компанія проводить від 180 до 200 рятувальних операцій на високогір’ї щороку, «це не є звичайним» для таких нещасних випадків на Haute Route. «Ці стежки добре пройдені, і зазвичай на цих маршрутах працює багато гідів», — сказав Труффер. «Технічно це не надто складне завдання».

Більше того, хоча шторм, який обрушився на Альпи тими вихідними, був сильним, він не був раптовим чи несподіваним. Майлз Смарт вів групу лижних прогулянок тією ж трасою Haute Route, якою йшла група Кастільоні, лише на 24 години попереду. Вранці 29 квітня Смарт і його клієнти були в хатині Віньєтт. «Ми перебували в умовах погоди, відомої як вітер Фен, — пояснив він, — що є погодним явищем південного вітру на головній альпійському хребті. І він особливо сильний, зазвичай, від Пінь-д’Аролла до Церматта. Тож ми спостерігали за цим весь тиждень. І ми були досить впевнені, що цього дня не зможемо піднятися на висоту».

Коли Смарт і його група прокинулися вранці, коли розпочався шторм, реальні умови в хатині Віньєтт були такими ж поганими, якщо не гіршими, ніж передбачав прогноз. «Було дуже, дуже вітряно», — сказав він. «І погана видимість навколо. Того ранку в хатині, ймовірно, перебувало близько п’яти або шести груп з гідами. Серед нас, професіоналів — американських гідів, швейцарських гідів — навіть не потрібно було вести розмову. Усі були на одній хвилі. Замість того, щоб пробувати йти до Церматта, ми вирішили просто спуститися. Існує досить легкий маршрут від хатини Віньєтт до села Аролла. Ми вийшли близько 7 ранку, і вже через 45 хвилин були внизу».

Однак навіть у той ранній час вітри були настільки сильними, що гідам доводилося допомагати кожному окремому клієнту безпечно подолати коротку відстань від хатини до місця з підвітряного боку хребта, де вони могли одягнути лижі та почати спуск. Тож навіть коли група Кастільйоні готувалася покинути хатину Дікс, буря вже була "на повну силу", за словами Смарта, у Віньєтт. Окрім того, що прогнози погоди, за якими стежив Смарт протягом тижня, були доступні будь-якому гіду, хатини також були з'єднані телефоном. Тож простий дзвінок перед тим, як група вирушила з Діксу, міг би виявити, наскільки поганою вже була погода в місці їхнього призначення.

На додаток до отримання інформації про погоду, було б звичайною практикою, хоча й не обов'язковою, щоб гід зателефонував заздалегідь, якщо група планувала відхилитися від запланованого маршруту (у випадку Кастільйоні - від Накамулі до хатини Віньєтт), щоб переконатися, що в альтернативному пункті призначення є місце для групи. Але Піччолі каже, що провінційна поліція, яка розслідувала нещасний випадок, повідомила йому, що доглядачі у Віньєтт ніколи не отримували телефонного дзвінка із запитаннями про погоду чи попередженням про прибуття групи. Справді, важко уявити, що група вирушила б у дорогу, якби Кастільйоні поговорив з кимось у хатині Віньєтт.

З хатини Дікс також існували альтернативні маршрути замість того високого шляху, яким пішла група через вершину Пінь д'Аролла. Від хатини Дікс можна спуститися і слідувати нижнім маршрутом з північного боку гори, біля села Аролла, і або переночувати в селі, або піднятися тим самим схилом до Кабан де Віньєтт, яким група Смарта спустилася на лижах. Іншим варіантом, за словами Смарта, було б вирушити в дорогу і подивитися, які умови, а потім повернутися, якщо погода почне погіршуватися.

Також загадково, чому Кастільйоні, здавалося, мав лише один мобільний телефон для навігації. "Я вважаю, що покладатися виключно на мобільний телефон - це смертельно небезпечно", - сказав Труффер, - "Вони так швидко розряджаються, коли холодно і вітряно. У вас повинен бути справжній, належний GPS". Знову ж таки, деякі гіди дійсно покладаються переважно на смартфони для навігації, але, як зазначив Ремсберг, вони зазвичай також переконуються, що мають якийсь резервний варіант.

Враховуючи різні альтернативи, доступні групі, і той факт, що буря була не тільки передбачена, але вже вирувала у Віньєтт рано того ранку - інформація, яка була легко доступна в хатині Дікс - Ремсберг погодився, що в кращому випадку "важко зрозуміти", як Кастільйоні прийняв такі рішення того дня. Водночас дивує, що група досвідчених лижників ніколи не ставила під сумнів ці рішення і сліпо слідувала за своїм гідом у бурю.

Ніхто ніколи не дізнається точно, що було в головах людей, які загинули. Але те, як приймаються такі рішення, це те, на що Американська Асоціація Гірських Гідів, яка навчає та сертифікує професійних гідів у Сполучених Штатах, та IFMGA, її європейський еквівалент, останніми роками звертають більше уваги. І кілька факторів, безсумнівно, зіграли свою роль у трагічному рівнянні на Пінь д'Аролла.

"Ми приділяємо багато уваги людським факторам в американському гідуванні, більше ніж раніше", - сказав Ремсберг, особливо евристичним припущенням або ментальним пасткам, в які можуть потрапити як гіди, так і клієнти. Одна з найбільших пасток, яка впливає на нещасні випадки в Альпах, за його словами, це самовпевненість через швидкий доступ та чудову систему хатин. "Легко відчувати себе більш захищеним через наявну інфраструктуру", - пояснив Ремсберг. "В Альпах легше дістатися до місцевості, тому здається безпечніше". Звісно, це не так. Щороку в Альпах гине понад 150 людей. Але ця ілюзія має численні наслідки. Один із них полягає в тому, що європейські клієнти та гіди можуть думати, що їм не потрібно стільки інформації чи резервного спорядження для убезпечення себе.

"Справа не в тому, що європейці не хочуть інформації. Справа в тому, що гірська культура в Європі та допоміжна інфраструктура в Альпах створюють середовище, яке змушує їх відчувати, що їм не потрібно стільки інформації", - сказав Ремсберг.

Натомість у Сполучених Штатах гіди та клієнти повинні бути більш самодостатніми, несучи не тільки намети, рятувальні біваки та припаси, але й більше обладнання для виживання, зв'язку та навігації. В результаті американські гіди також зазвичай краще справляються або більше зосереджуються на комунікації зі своїми клієнтами, від обміну картами, погодою та навігаційними планами до обговорення небезпек і причин прийняття рішень про продовження чи припинення походу. "Американські гіди дійсно люблять давати багато інструктажів, в цілому", - визнав Смарт. "Це те, чим ми відомі".

Очевидно, окремі гіди відрізняються тим, наскільки добре вони спілкуються зі своїми клієнтами. Але однією з причин, чому група Піччолі не ставила під сумнів рішення того дня, було те, що вони не мали жодного уявлення про план чи куди їх маршрут мав їх привести.

"Було дуже мало розмов і взагалі не було інструктажу від гіда", - сказав Піччолі. "А я думаю, що в такій подорожі ви повинні точно інформувати свою групу, куди ми йдемо, що ми робимо. Якби я знав про вузький прохід, який ми мали знайти, щоб дістатися до хатини, я б сказав: 'Ні в якому разі ми не підемо далі'."

Самовпевненість також може вплинути на підготовку та прийняття рішень гіда. Можливо, порівняно з деякими більшими експедиціями, в яких брав участь Кастільйоні, відносна "легкість" Haute Route спонукала його взяти менше резервного навігаційного та комунікаційного обладнання, а також продовжувати рух навіть коли погода погіршилася. Безумовно, Піччолі визнає, що він та його друзі "недооцінили серйозність ситуації".

Група також, здається, потрапила в пастку, відому як експертний ореол. Самі по собі всі вісім лижників були достатньо досвідченими, щоб перевірити погоду, дослідити маршрут і поставити під сумнів рішення про вихід з самого початку. Але оскільки вони найняли досвідченого гіда, вони передали йому прийняття рішень.

"Ми просто здійснили подорож, не плануючи. Він мав планувати", - сказав Піччолі.

"І це, мабуть, була наша слабкість. Коли ви самоорганізовуєтесь, ви дійсно дбаєте про такі речі, як карти та погода. Але коли у вас є гід..." - його голос затих, і він зітхнув.

"Ніхто нічого не сказав, тому що, мабуть, всі йому довіряли. Включаючи мене. Всі йому довіряли і сказали: 'Добре, ми просто йдемо за ним'."

Це, можливо, найважливіший урок трагедії. "Якщо у мене щось не так і я йду до лікаря, я не просто сліпо довіряю, що вони приймають всі правильні рішення", - сказав Ремсберг.

"І я думаю, що люди повинні так само підходити до гір, навіть якщо вони наймають гіда, щоб їх вести. Я б заохочував людей не передавати сліпо всю відповідальність гіду, а бути членом команди в цьому середовищі і підходити до цього саме так".

Однак для Піччолі відповідь простіша. Відтепер, каже він, він збирається переконатися, що сам відповідає за все планування, спорядження та прийняття рішень у будь-яких майбутніх пригодах. "Я впевнений, що є багато чудових гідів", - сказав він. "Але я буду організовувати все сам".

Оригінал статті: outsideonline.com/outdoor-adventure/snow-sports/chamonix-zermatt-alps-haute-route-disaster/